Історичне дослідження готелю "Будапешт"/"Едельвейс"

Історія готелю “Будапешт” та турбази “Едельвейс” в Ясіні пов’язана з розвитком рекреації. Осмислене дозвілля - притаманне виключно модерному суспільству заняття, що сприймають як протилежне роботі, тобто це будь-який неробочий час.

У сучасному світі головною формою рекреаційної діяльності є туризм, котрий перетворився на потужну самостійну галузь нематеріального виробництва, яка задовольняє рекреаційні потреби. В історичному становленні туристичної галузі на наших теренах умовно можна визначити такі етапи: 

З ХІХ століття у світі з’явилося поняття організованого відпочинку і, відповідно, царина виробництва спеціальних послуг. За визначенням вікіпедії, “Рекреація, активний відпочинок (лат. recreatio - відпочинок) - це система заходів, пов'язана з використанням вільного часу людей для їхньої оздоровчої, культурно-ознайомчої та спортивної діяльності на спеціалізованих територіях, які розміщені поза їхнім постійним помешканням”. 

• з 1841 року до 1914 року — етап становлення організованого туризму;

• з 1914 року до 1945 року — формування індустрії туризму;

• з 1945 року до наших днів — етап масового туризму та глобалізації туристичної індустрії.

Туризм та рекреація в Карпатах почали розвиватися за часів Чехословаччини та Австро-Угорщини. З кінця 19 століття тут прокладають спеціально марковані туристичні маршрути, організовують притулки в горах. На початку ХХ століття з’являються готелі. Найперше в регіоні львівське товариство "Народна Гостинниця" у 1901 році орендувало для відпочинку гостей віллу поблизу залізничного вокзалу в Микуличині. 

В Ясіні готель “Будапешт” був побудований в 1939-1942 роках, коли ця територія належала до Австро-Угорщини. Передбачалася ця споруда як місце відпочинку та оздоровлення для угорських військових офіцерів. Розташований готель на намитому півострові на висоті 652 метри над рівнем моря у місці, де зливаються річки Лазещина та Чорна Тиса.

Наразі невідомо, хто саме спроектував будівлю. Споруджували ж її мешканці Ясіні: Стеблюк Ю.В., Павлючок С.В., Павлючок В.В., Клочуряк.

Для будівництва використовували різні породи місцевої деревини. На кам’яному фундаменті зведено 4 поверхи: нижні із масивного кругляку, верхні - з легшого. Дах будівлі двоскатний, асиметричний. Вздовж західного бокового фасаду тягнеться відкритий балкон, з якого відкривається панорама на річку та гори. З того ж боку - видовжена напівкругла відкрита тераса із круглим куполом, який вінчає декоративний шпиль.

Готель “Будапешт” на момент початку будівництва повністю відповідав логіці розвитку рекреаційного сектору в першій половині ХХ століття, зокрема такому явищу, як “елітарнийтуризм”, що характеризується індивідуалізацією послуг для окремих верств населення. В цей період відбувалося зародження та становлення спеціалізованих підприємств, що забезпечували рекреаційні послуги. 

Після того, як Закарпаття опинилося у складі СРСР, у приміщенні готелю “Будапешт” зробили туристичну базу “Едельвейс”. Діяльність турбази також цілком відповідала загальним тенденціям розвитку рекреаційної галузі, а саме - масовому туризму, що розвивався у світі в повоєнний час.

Спортивний туризм  — неолімпійський вид спорту, який полягає у проходженні певних шляхів, що називають маршрутами, з подоланням природних та/або штучних перешкод (гірські вершини і перевали (у гірському туризмі), або річкові пороги (у сплавах річками)), виконанні технічних прийомів, спеціальних тактичних та/або технічних завдань. В СРСР спортивний туризм набув домінуючої ідеологічної функції як колективний вид дозвілля, що був спрямований на оздоровлення робітничого класу та пропагування здорового способу життя. В 1949 році спортивний туризм в СРСР був визнаний видом спорту. А дещо згодом було створено центральну раду по туризму у профспілковій організації (ВЦСПС), котра опікувалася створенням туристичних секцій та клубів. 

Розвиток туристичної галузі в радянській Україні демонструють наступні показники:

кількість туристичних баз (із філіями та притулками): у 1960 році - 26, у 1970 році - 58, у 1983 році - 156. Відповідно, в 1960 році на цих базах могли проживати 35010 туристів, у 1970 році - 19800 туристів, у 1983 році - 40400 туристів. 

За всі роки турбаза “Едельвейс” обслуговувала 5 всесоюзних туристичних маршрутів: 

На момент відкриття у 1949 році туристична база “Едельвейс”  була однією з найбільших у регіоні. А до 1970-го року її популярність зросла настільки, що постало питання її розширення: на протилежному березі річки з’явилася спеціальна територія для наметового кемпінгу, там же встановили кілька десятків літніх дерев’яних будиночків, побудували кафе “Ведмедик” та кілька допоміжних господарських приміщень. Колись відкриту терасу “зашили” і зробили там додаткове приміщення. Турбаза одночасно обслуговувала від 250 до 500 осіб. В 1970-80-х роках керівництво турбази практикувало також розселення туристів у приватних садибах мешканців Ясіні. Турбаза “Едельвейс” мала два структурних підрозділи - притулок “Драгобрат” та притулок “Козьмєщік” біля Говерли. 

• автобусний №50 Львів-Ужгород та №50А Ужгород-Львів

• літній пішохідний №53-53А  “По лісовим Карпатам” (Ясіня - полонина Свидовець - Усть-Чорна - Синевирське озеро - Воловець - Мукачево)

• зимовий лижний №105 (Ясіня - полонина “Драгобрат” - гора Близниця - притулок “Перелісок” - Рахів - притулок “Брецкул” - перемичка між Петросом і Говерлою - притулок “Казьмєщік” - Ясіня)

Очолювали турбазу Едельвейс в різний час: Василь Галяпін, Олексій Бутенко, Василь Шпатарюк, Юрій Ключівський.

Головними інструкторами були: Микола Гафіяк, Олег Брильов, Отто Кашак, Андрій Поп’юк.

Штат працівників турбази “Едельвейс” у середньому налічував близько 140 осіб (в залежності від сезону). Здебільшого працювали мешканці Ясіні. 

Починаючи з 1974 року на “Едельвейсі” проводили методичні семінари для інструкторів з інших регіонів. 

Туристів на базу направляли за профспілковими путівками з усіх куточків СРСР. Зазвичай це були працівники підприємств та/або студенти. На кожну групу призначався інструктор, котрий проводив кількаденну підготовку учасників та інструктаж: правила поводження у горах, користування туристським спорядженням, для зимових походів - навчання на лижах (наприклад, навчання гірськолижній техніці перед походом на 180 кілометрів тривало 5 днів). Також інструктри проводили екскурсії в селищі. 1973 році на базі працювало 43 інструктори, за всю її історію інструкторський склад був винятково чоловічим. Крім інструкторів був організатор культурно-масової роботи. За кілька десятків років на турбазі “Едельвейс” сформувалися свої традиції та ритуали. До прикладу: група, яка вирушала в похід, вишиковувалася на майданчику перед турбазою. Інструктор доповідав головному інструктору про підготовку. Старший інструктор бажав туристам гарної погоди, “легких рюкзаків” та щасливого повернення. А туристи, що лишалися на базі, голосно вигукували “фізкульт-привіт”. Привітальний ритуал для груп, що поверталися: всі присутні на базі (туристи і працівники) збиралися на веранді, вмикали голосну музику, інструктор доповідав про завершення походу, потім туристів частували компотом, а інструктора нагороджували намистом із бубликів. 

Кухня турбази здатна була обслуговувати до 700 осіб на день.  Для тих, хто вирушав у похід, видавали пайок - набір продуктів для споживання в дорозі. З 1951 року шеф-кухаркою “Едельвейсу” була Марія Макарова, котру до сьогодні згадують колишні співробітники. 

На базі був обладнаний радіовузол, по якому передавали оголошення та новини, а також транслювали освітні передачі. У вечірній час виступав музичний колектив, культ-масовик організовував танці. Танцювали вальс, краков’я, па-де-грас тощо. Це були вечірки закритого типу (для туристів та співробітників бази), для місцевих мешканців вхід було заборонено. 

База “Едельвейс” з 1951 року (до цього часу працювала тільки влітку) мала сезонний характер роботи: літній сезон тривав з травня до вересня, зимовий - з грудня до березня. В міжсезоння на базі проводили підготовка інструкторського та контрольно-рятувального складу. З 1974 року “Едельвейс” була освітньо-методичним центром для подібних закладів регіону. 

В 1993 році турбаза перейшла у приватну власність. Територія, на якій розташовувався кемпінг, частково перейшла до іншого власника. Умовно кажучи, від середини 1990-х років будівля поступово втрачала інфраструктурні нашарування радянського періоду і тепер повернулася до оригінального формату готелю.

Спогади про “Будапешт”/”Едельвейс”

Микола Штайнкуглер, мешкає поруч із “Едельвейсом”, говорить, що майже ровесник будівлі, і з дитинства там часто “зависав”

• Строївся в 1939 році. Коли цю територію віддали венграм. Ця територія була чехословаків. Коли Ріббентроп-Молотов ділив карту міра - вони Закарпаття віддали венграм. Хоча воно було до 1918 року Австро-Венгрією, а після Першої світової війни вона розпалася. А коли віддали вєнграм, границя була по перевалу, спочатку була чесько-польська, потім стала венгерсько-руська. Мадяри коли вступили, тоді Міклош Горті правив Венгрією, вона ввійшла в коаліцію з німцями, і вони воювали проти СРСР. І коли почалася друга світова війна, венгри стали на сторону німців і воювали проти руських. А цю турбазу побудували для оддиху і реабілітації ранених офіцерів. А після війни зробили такі-не-такі вибори, і проголосували шоб цю територію віддати побєдітєлю. 

• В радянський час її перебудовували?

• Перебудували трохи, там були такі люкс номера, а зробили общєжитіє: одкриваєш двері - 4 кроваті, два шкафа, 4 тумбочки. В кінці коридору - туалет і умивальники. Душова була там, де тепер кролики. Заходите - темно, хочеш - мийся, хочеш - не мийся. Внизу столова була, як заходити прямо. Направо, там де тепер тенісний стіл, то була раніше відкрита тераса. Там кожен день були танці, стояли динаміки і музиканти грали. Взимку танцювали в залі. Столи зсовували і пересовували, і знов ставили шоб зранку завтракать. І взяли терасу застроїли - стіни зробили. Це коли я ходив у 6 чи 7 клас, десь у 60-х роках. Кафе “Ведмедик” ще потім зробили. Ще було дві бази від “Едельвейсу”: одна на Драгобраті, а друга на Говерлі - “Козьмещик”, там зараз колишній директор “Едельвейсу” Юрій Ключівський, у нього моя мама була вчителькою німецької мови.

Іван, живе поруч з “Едельвейсом”

• А ви працювали на турбазі?

• Нє, я не працював

• А на вечірки ходили?

• Ааа, ну то хто не ходив?! На танці сугубо пускали віддихаючих. А місцевих - за плату. Турбаза забита була постоянно, як зима так і літо, то тепер нікого немає. А раніше все тут працювало круглосуточно.

Микола Штайнкуглер:

• Тепер все розбомбили і розкрали. Турбаза мала свою територію. Через річку он бачите? Це було все - фінські доміки, волейбольна площадка… Для дикарів-туристів - столова була зроблена. Така, знаєте, відкрита. З кришею, пічка на дві сторони. Хто хотів у палатках жить, хто в доміках. А потім все поділили і забудували.

• Тобто в 90-х повернулося до того формату, який мав готель “Будапешт” на початку 1940-х?

• Так, лишився один корпус і більше нічого

• Тобто вся розбудова радянського часу відділилася?

• Так

• ...

• Дмитро Дмитрович, що зараз директор цієї бази вже більш ніж 15 років, построїв тут тенісний корт. Потім, коли систему Януковича звалили, прийшов “правий сектор”, за груди взяли, потрясли і відняли тенісний корт в пользу села. Построїли там дєтську площадку, я для площадки забор і лавочки робив. А оцей місточок біля турбази - то гідрометслужба. Там одна станція венгерська, а одна - українська. Вони контролірують рівень води. Там рядом міст турбази стояв пішоходний широкий. Його вода як забрала, так і забрала ще в 1968 чи 1969 році. Отой міст великий бетонний, як із центру виходити, його теж забрала вода. Пам’ятаю, я на цій стороні стояв, дивлюся - починає вона сторону турбази підмивати, підмивати. Я прибіг до Ключівського, а він у “Медведику” (кафе на території бази) сидів. Кажу йому: “давайте кран якийсь, щоб міст підцепити, ловіть його!” А він: “А то не моє, то государственне”. І його туди… фіть. Половину цієї землі забрало. Потім вже Дмитро Дмитрович построїв з каменю стінку, прийшла вода - знесла. То 10 років назад стільки всього позносило. А оцю опорну стєнку то при Ющенку вже Хустське ТМК строїло. 

• А що заважає зараз розвиватися базі?

• То все з коронавірусом пішло. Ні, першим ділом пішло з войною України і Росії. Тут чехи приїжджади, венгри, поляки… тут біля “Ведмедика” флагштоки стоять, там всі прапори висіли. І вони з цієї війни побоялися їздити сюди. 

Степан Ропчук, колишній інструктор, рятувальник, заступник директора турбази “Едельвейс. Тепер власник готельного комплексу “У Степана” на Драгобраті

• Про “Будапешт” я не буду вам розказувати, бо я не дуже в курсі. А про турбазу можу щось сказати. В 1949 році база прийняла перших туристів. А далі відкривала маршрути: Ясіня-Драгобрат-Близниця-Перелісок-Рахів… Перші інструктори то були місцеві жителі - родина Климпушів. Орест - бувший депутат першого і другого скликання. Орест та Ігор - двоюрідні брати, були інструкторами. Вони на громадських засадах були і організаторами рятувальної служби, бо зимові переходи дуже складні були. Туризм в Західній Україні починався іменно з Ясіней. Іменно з цієї бази “Едельвейс”. Попасти сюди було дуже тяжко, то були путьовки, приїжджала Москва, Ленінград… Ця база обслуговувала 5 всесоюзних маршрутів! Ясіня-Мукачево - це був всесоюзний маршрут пішохідний. 53-й маршрут, потім 187-й маршрут… Це 180 кілометрів! На Драгобрат, Яблуницю і дальше. Ще тут проходили автобусні маршрути всесоюзні. 417-й, чи який то? (згадує). Вони ж мінялися постійно. Плановики в обласній раді по туризму вирішували як то робити, щоб і по базам загрузка була, і шоб і туристу було добре. Це ціла система була. То була хороша система. При союзі були мінуси, але були і плюси. Такого туризму ніколи вже не буде - то був масовий літній туризм. І це була турбаза перша на Україні, яка перейшла на гірськолижний туризм. Оця гора Кострівка шо отут от -  це перший підйомник в Україні. В 1968 році був побудований. І він працює! Якшо є свєт - він працює. Можна сміло сказати, шо і рятувальна служба і туризм - тут в Західній Україні розвивалися. Разом з туризмом - рятувальна служба, і всі традиції і всі ці зустрічі - звідси. Я працював майже 20 років, із 76 до 94. Я і інструктором, і заступником директора на різних посадах. У мене весь архів, історія пов’язана із інструкторською і рятувальною службою є. У мене все від “а” до “я” записано. Коли в лавину попало під Говерлою в 1958 році і загинуло 8 чоловік, то з Москви, з центральної ради по туризму була постанова, що провідником може бути тільки місцевий житель, місцевий інструктор, і ніякий приїжджий. Було багато випадків. І в 1962 році, молдавська група інструкторів теж саме: в  районі перемички між Петросом і Говерлою замерзли, як в лавину попали. Я все своєю рукою виписував. Усі накази! Нас штатних інструкторів було до 30 чоловік постійно. Велика кількість. Люди, які відпрацювали в туризмі по 10, 15, 20 років! То була кузня! Всі семінари республіканські й обласні тут проходили. Вся методична робота робилася. І повара тут були і всьо. 1987-88 рік у своїй категорії турбаза заняла третє місце в Союзі. Це про щось говорить! Хоч і не перше, але ж говорить. Тоді такий був туризм, а зараз - інший. Зараз всі переробили на номери із зручностями. Бо тоді були зручності всі на етажах. Група прийшла - з одного боку 5 кабінок для жінок, з іншого - для чоловіків. Ну таке. Зараз воно канєшно не так. Ця турбаза раніше на харчування принімала по 700 чоловік! Тільки на харчування! Орендувала турбаза приватний сектор. Ночували у будинках, а все остальне - на турбазі. А якщо ще взяти із філіалом, із походами, з "притулком Драгобрат" - то було 1200 чоловік! Де зараз така кількість? Це в 1958 році був перший побудований притулок "Драгобрат". Він зараз там і стоїть. Його були викупили ті співробітники, що там працювали. Ми хотіли його в пай взяти, хотіли скластися у 1990-ті роки. Ми ж не мали грошей в 90-ті, щоб те купити. Я перший був, що розрахувався з турбази і пішов у Прагу працювати, це був 1993 рік. Я заступником директора турбази і мав 5 доларів заробітної плати. Люди не мали по 2-3 роки зарплати. З 90-х росіяни вже не їхали, такого напливу туризму не було. В 2000-х  почали виігрувать ті, що мали на 10-20 місць бази. Зараз перспективи у цієї бази немає, бо керує людина, що не розуміється на туризмі. Та й в цілому перспектива - останні 5 років туризм в Україні йде на спад. Тепер дешевше поїхати у Словакію. На Буковелі - дорого. На Драгобраті - дороги немає. Але ж люди, які побували на Драгобраті - вже нікуди звідти не хочуть їхать, бо там же як Альпи, як Швейцарія!.. Але ж держава ніколи не вкладала туди гроші.

Андрій Андрійович Пап’юк, колишній інструктор турбази “Едельвейс” з 1964 до 1994 року. Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора за інструкторську роботу

• Я після армії прийшов. З січня 1962 року і працював все життя на турбазі. Спочатку сестра моя там працювала і я малим хлопчиком попав. У нас тоді турбаза була центром культури. І для дорослих, і для дітей, всі приходили, дивилися, танцювали… Вальс танцювали і краков’як тоже, так по кругу йшли. Інструктори із Москви спочатку були тільки, а потім вже взяли наших. А коли я вже працював, то колега переді мною теж був ясінчанин. А після нього я. Я закінчив інститут ужгородський. Я народився 1940-го року, вже 80 мені (сміється). Я на турбазі працював із трьома директорами: Олексієм Бутенком, потім Василем Шпатарюком, він був рідний брат першого секретаря райкому. Я з ним 12 років працював. І з Юрієм Ключівським. Це (показує на фотографію) 1974-76 року. Цей хлопчик помер (на передньому плані на фото). Його брат тоже працював. Антон Штодлер. Ця група йшла, з рюкзаками бачите? Діяв маршрут 12-денний, називався “По лісистим Карпатам”. Ішли: на 4-денний перехід до Усть-Чорної, там - заправка продуктами. З Усть-Чорної - трьохденний перехід, і знов заправка продуктами, із палатками - до Синевірського озера, там знов ночівля і гаряче харчування, і третя заправка до Воловця. А з Воловця переїжджали вже поїздом до Мукачево, а звідти - роз’їзд. Речі передавали із камери зберігання. Рахували, котра група коли прийде в Мукачево і грузовою машиною речі перевозили, а звідти забирали по талончикам свої чемодани. 

У 1968 році назначили мене старшим. І я працював до 1994-го. У свій 31 рік я нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Позвонили з Києва в область і сказали, шо треба представити одного із турбази. Бо турбаза наша була передова. Як взірець. Другі всі турбази орієнтувались на ясінську. Були кадри у нас: працювали і ужгородські, мукачевські, венгри. Такі культурні хлопці, інтелігентні. Я ще коли хлопчиком ходив, дивився, і мені було приємно. Я син простого гуцула із гори. Батько у мене був такий маленький, на трембіті грав старий. А я на гітарі акомпонірую, ну не так, шо перебираю струни, а боєм. Навчався я у Львові. А ше хлопці були, шо у ВШПД в Москві вчилися. Чули про таке? Висшая школа профсоюзного двіженія - ВШПД - випускают шалопаєв подготавлівают дураков (сміється). Ремонт "Едельвейса" робили в 70 рік. Тоді ще жив один чоловік. Тоді він був в будівельній організації. Його фамілія Стеблюк і він керував. І він був у курсі діла, всю знав планіровку. З місцевої деревини. Якщо подивитися уважно на неї, то на першому поверсі більш товсті дошки, на другому - більш тоненькі, а на третьому ще легші брьовнишка. Харчувалися спершу в оцій столовій шо з вестибюля вхід, у дві зміни. А коли вже збільшився прийом людей, то з 74-75 вже постали проблеми з харчуванням, ми заклали на веранді стінки між стовпів. І тоді ше на квартирах жили у нас 250 чоловік! Крім корпусу ше фінські доміки були, і басаї такі були німецькі. Нам їх привезли, двомісні, причепи до машини. Удобні такі були. І ті хто жили в басаях або фінських доміках з вулиці заходили їсти у веранду, а ті хто в корпусі - у столову, бо там був паркет, щоб туди не носили пиль і грязь. І так вже в першу зміну всі встигали снідать. І це було удобно туристам, бо могли швидко поснідати і піти в гори. В 90-х Андріюк приватизував. То він трохи робив ремонт. Але вони підвели колектив. Бо ми ж, колектив, могли турбазу взяти в оренду, чоловік 10 зібралися і пішли дізнаватися, шоб орендувать. А нам кажуть, шо вже пізно. Андріюк поступово, по частинам викупав. У нас тут 140 чоловік працювало. А ще ж був притулок "Драгобрат". Ми там своїми силами канатну дорогу поклали. Такий бугель шо по снігу тащить. У 1975 року інститут підвищення кваліфікації в Києві затвердив ясинську турбазу для підготовки інструкторів з Криму і Закарпаття, Івано-Франківська. Тут проходили семінари, читали лекції, а потім учбовий похід проводили. Ми всі лекції читали, гроші нам перечисляли київські. У 73 році працювали 43 інструктори. Було два пішохідні маршрути. Але проблема була в тому, шоб набрати інструкторів. Ходив по селу, збирав інструкторів. Так бува батьки мені кажуть: "Ідіть к чорту! Які ваші групи?! А хто мені буде сіно косить?" Це я до того, що ми один маршрут зняли і в середньому лишили 25 чоловік працювати. Ну було хлопці по 2-3 сезони працювали. Дівчат у нас не було. А в Ужгороді були дівчата, путьовки продавали по городах. Групи заїжджали або з Тбілісі, або з Баку, армяни, українці… Ну саме більше москвичів не любили. 

Сергій Харчук - засновник Українськго Гірськолижного Клубу, депутат Київради

• Коли вперше я потрапив в “Едельвейс”, гадаю, що це був початок 90-х років. База справляла жалюгідне враження. Це була така суміш почуттів - тому що зрозуміло було, що це дуже давня споруда, котра мала певну велич. Вона мені зразу нагадала таку чеську туристичну архітектуру. Подібні споруди я бачив у горах в Чехії і Словаччині. Але на той момент вона була у дуже занедбаному стані. Санвузли фактично не працювали, доводилося ходити на двір. Було досить багато тарганів всередині. Але на той момент ми не мали вибору. І єдина можливість переночувати перед ранковим підйомом на  військових "газ 66" вгору - це була база “Едельвейс”. Отже ми як могли розташовувались, спали в спальниках, тому що там білизну не видавали. А санітарний стан кімнат був такий, що єдина можливість убезпечити себе від того бруду - закутатись у власний спальник. Зараз вона вже виглядає абсолютно інакше. І дуже хотілося б, щоб ця старовинна споруда збереглася. 

Василь Баккай, історик, краєзнавець 

• В радянський час тут був масовий туризм. Це шо означає? Що профспілка дала тобі путьовку, ти сюди прийшов, і тут уже з тобою працюють. Інструктори довгий час розміщувалися там навпроти, там ще довгий час був рятувальний пункт, ще навіть за незалежної України. Його потім забрали, бо стала приватна територія. В радянський період як такої рятувальної служби не було. І тут працювали інструктори, які водили туристів по горах. Пап’юк, наприклад, з ше одним там, розробляли маршрут на Мукачево звідси. Це два тижні! Багато було ще інших маршрутів. Вони їх водили з отими “колобками”, “єрмаками” (радянські моделі рюкзаків). А за незалежності базу викупили, постає проблема гірських рятувальників, потрібно було створити державну службу. В радянський час все було державне. І кафе "Ведмедик" було державне. А зараз у цього всього (турбаза, кафе, територія за річкою з двома будівлями) є один власник. Там можна намети ставить, він зе це бере символічну плату. Колись там була сцена, фестивалі проводилися. А за радянський час то аж до підвісного мосту йшли фінські доміки, то навіть їх не вистачало. Тут був танцзал, від нього фундамент зараз залишився. Ну а потім почався приватний розподіл. Оцю будівлю “Золота корона” ще в 1980-х почали будувати, теж мала бути турбаза. Інфраструктура її мала бути десь за рікою там. Там 9 поверхів була будівля. ЇЇ викупив інший власник, і там ше територія за річкою…  Він відгородив, зробив собі базар. А раніше то була все єдна територія. 

До 1975 року, до того моменту як збудована була “Молдова”, “Едельвейс” був найбільшою базою, що перейшла в спадок від угорських військ. Бо тут до 1939 було просто поле, нічого не було. Є старі фотографії, де видно синагогу, а тут просто нічого нема. 

• Які сьогодні перспективи у бази? Чи люблять її туристи?

• Я з самою турбазою не працюю, більше з приватними. Раніше тут селили примусово, і все було перенаселено. І навіть по приватним селили, люди могли заробляти гроші. А загалом я вам так скажу - бренд “Ясіня” не дуже розкручений, якщо порівнювати з тим самим “Яремче”. Більшість турфірм сюди заводить, бо їм вигідно. От цього року карантин дав трошки інший поштовх з індивідуалами. Дуже появилося багато індивідуалів. Бо там було все зайнято. І вони шукають іншу перспективу. Ось змагання учора були, через Петрос 500 людей бігло. А приїхало ще більше. Це тут у нас перший раз, бо вони раніше у Кваси збігали. 

• Зараз “Едельвейс” працює більше як готель і не надає послуги як турбаза?

• Я не знаю, може щось і є, треба у Дмитра Дмитровича питать. Але так, більше як готельний комплекс. Але це його люди самі мають якось знайти. Не можна сказать, що комплекс є відомим. Його треба розкручувати.

• Можливо, надати статус пам’ятки?

• Ну, статусу у нього ніколи не було. У нас тут пам'яток - раз два і обчьолся. А тут дивіться - ось бачите, тут були стовпчики з дерева - тепер від них залишились самі кріплення. Тут вікна поміняні… Тут є проблема із збереженням. Зараз стоять склопакети, які вирішують питання енергоефективності, але ж можна робити і дерев’яні вікна, які також вирішують енергоефективність. Це має держава підтримувати, як у Європі, у країнах Балтії. Є ще проблема, що річка берег вимиває. Вода піднімається - новий власник міст мав підняти. В принципі, жодна влада не ставила цю будівлю як архітектурну пам’ятку. Тут було багато документів. Він (Дмитро Дмитрович) як викупив цю базу, і тут було багато документів. В радянський час все зберігалося ж. І він же зробив ці стенди. А так, щоб хтось спеціально займався нею - так ні. В принципі, ми на неї не дуже увагу звертаємо. Ну, прийшли угорці, збудували турбазу для своїх, потім радянські забрали собі. Вони мало що змінювали. Глобальні якісь явища з нею не пов’язані.

• Але ж 140 люей тут працювало.

• Так, дійсно, працювали. І прибиральниці, і інструктори. Було багато приколів з цим пов’язано. Ми як історики-краєзнавці звертаємо увагу на цю турбазу, як десь проїжджаємо. Радянський туризм шукав місцеві локації в населених пунктах, а з іншого боку запускав локації в горах. Загалом же хто почав туризм у горах? Поляки, Чехословаччина. Перші маркувальні маршрути, притулки… Радянський Союз уже це підхватив, коли сюди прийшов. На початку 90-х перший власник який був, то він нічого не робив. Був такий період стагнації. Для розвитку туризму важлива ще і платоспроможність людей. Зараз же люди самі приїжджають про все собі домовляються, чи Дмитро Дмитрович допомагає. А раніше все було організовано. У мене бабуся тут працювала прибиральницею, я бувало в дитинстві до неї приходив. Такого чогось особливого не пам’ятаю. Кімнати дерев’яні. Це ж з дерева коли будували раніше, і за Чехословаччини і за Угорщини, то дерево заготовляли тільки взимку, коли у ньому немає соків. Це складно з ним працювати в таких умовах, але воно потім багато років стоїть собі.

Петро Миколайович Назаренко, донедавна голова ужгородської міської федерації спортивного орієнтування, суддя республіканської категорії з цього виду спорту, крім цього - ще й віце-президент Закарпатської обласної федерації спортивного туризму, інструктор з гірського, лижного і пішохідного туризму, колишній начальник Закарпатської обласної контрольно-рятувальної служби і голова обласної маршрутно-кваліфікаційної комісії, у 1999 році нагороджений знаком "Почесний працівник туризму України"

Я в Ужгород приехал в 46 году. Из Полтавкой области, а родители мои из Луганска. В 1946 году, когда Закарпатье воссоединилось с Украиной сюда начали направлять партработников для установления советской власти. Я работал в укправлении по туризму с 1974 года до 1991 года, потом перешел в отдел Самодеятельного туризма и безопасности.

Хорти был руководитель Венгрии фашистского уклона. Он был с Гитлером вместе.  Когда хотели по договору с Германией, Францией и Великобританией, Судетскую область отдать Гитлеру. Ему показалось мало, и он, под этот шумок, оккупировал всю Чехословакию, а с1919 года Закарпатье было в составе Чехословакии. До этого более 1000 лет Закарпатье входило в состав Венгрии, а потом Австровенгрии. В1919, после Сен-Жерменского договора, с помощью американцев, они с чехами нашли общий язык и Закарпатье вошло в состав Чехословакии. 

В 1939 году, когда венгры оккупировали, они начали укреплять водораздельній хребет - так называемая Линия Арпада. Чтобы когда Красная армия будет наступать, эта линия была бы настолько хорошо укреплена, там были самые современные методы обороны. В начале октября1944 года Красная армия подошла к этому водораздельному хребту.

С 1939 по 1944 год немцев тут не было, были только эсэсовцы. Єсэсовцы занимались тем, что выявляли евреев и создавали гетто. Здесь не было много евреев, больше всего евреев было там, где была торговля - в Мукачево. С 1939 по 1944 под Мукачевом был концлагерь, куда ссылали евреев со всей области.

В Закарпатье сошлись границы 4 государств - Польша, Словакия, Румыния, Венгрия. В Закарпатье очень много национальностей, и тут было “всякой твари по паре”, около 70 национальностей.

Так вот, когда начала строится линия Арпада и рабочие были тут и армия. А здесь остров - сходятся две реки - Лазещина и Чёрная Тиса. Остров здесь намыли - это насыпной грунт. И построили базу для офицеров фашистской Венгрии, которые здесь проходили реабилитацию после военных действий.  

Там где сейчас находиться “туркабинет” - это был генеральский номер, двухкомнатный, отделанный дубом. А все остальные - для офицеров. Все было очень грамотно построено. Когда мы заходим, видим первые двери - это были туалеты. Мужские, женщин же не было. Возле туалетов - вигребные ямы. Водопровода тоже не было. То есть водопровод был, а канализации не было. Была выгребная яма. 

Когда венгров отсюда попросили, вернее, они сами удрали, линию Арпада легко преодолели. А почему? Местное население! Вот памятник Бартанюку, знаете? Его партизанское движение. После того, как чехи много сделали для развития Закарпатья. Даже сейчас местное население пожилого возраста говорит, что венгры за 1000 лет, сделали меньше чем чехи за 20 лет. Поэтому местное население терпеть не могло венгров, и они все рассказали. И Красная армия пошла не по перевалам, а по хребтам. И венгры были вынуждены отступать, чтобы не попасть в окружение. 

А в 1946 году Закарпатье воссоединилось с Украиной. А в 1949 году решили с этого сделать турбазу. Решили создавать плановый туризм. Это первая турбаза на территории Закарпатья. И.... наверное, первая в Украине. Она пользовалась большой популярностью. Тут очень красиво. И еще раньше можно было посмотреть, как по Черной Тисе сплавляли лес.  Я когда первый раз сюда приехал как турист в 1954 году, то наблюдал это. А уже в 1957, наверное, лес перестали сплавлять. Решили, что это не выгодно, большие потери, и перешли на автотранспорт. 

Я когда первый раз сюда попал, то здесь только один корпус стоял с открытой верандой. Мост на ту сторону был деревянный, его потом быстро снесла вода. 

Сначала туристов было не много, потом уже палатки начали ставить на том берегу Лазещины. Когда началась массовость - столовой не хватало. Поэтому закрыли веранду и поставили там столы. Комнаты были небольшие, кажеться по три человека. 

Вначале здесь были хорошие директора, а когда пришел Шпатарюк, который раньше был директором совхоза… Он забыл,  об одной простой вещи, что экономика требует начислений. Что надо вкладывать деньги, а не только получать. Надо мебель менять, следить чтобы окна не протекали и не свистели. Вот когда Ключивський пришел, он начал понемногу приводить в порядок. Закупил красивую деревянную мебель в столовую. 

В столовой днем было трехразовое питание, а вечерами столы сдвигались и был концерт. А так как приезжали со всего Союза, то было очень интересно, приходили местные. Потом случалось такое, что стали пить, и тогда уже местным вход был запрещен. А местные ансамбли приглашали, разучивали песни. В холле здесь висели плакаты, где по-русски были написаны закарпатские песни. Все вместе пели их. 

Ясиня - это была первая база. Вторая - Мукачево, третья- Ужгород, потом - Рахов. Во Львове турбаза тоже была рядом с памятником Мицкевичу. 

Эта база, до 1951 года работала только в летний сезон. Вообще все турбазы раньше работали только летом. А потом начали включать и зимний сезон. На лето легко инструкторов искать. Инструкторов вообще откуда брали? Из альпинистов. Альплагеря еще до войны были. У них жесткая система подготовки, особенно в вопросах безопасности. Приглашать инструкторов местных легко. А что он вам расскажет? Как он себя вести будет? В пешеходном маршруте по 12 дней они идут, группа 12-14 человек, попадает под руководство одного человека. И он должен хотя бы что-то иметь кроме среднего образования. Хоть какую-то подготовку, умение обращаться с людьми. Я никогда не забуду как разбирал когда-то жалобу, которую туристы написали на инструктора. Вот идут они по очень красивым местам, цветы кругом. Спрашивают у инструктора: 

• что это за цветок? 

• косыця (а “косыця” на местном это цветок)

• а єто что?

• Косыця

• что у вас все здесь косыця?

(смеется)

Вот такой был уровень. В 1975 меня когда сюда прислали, я был с высшим образованием, семинары проводил. 

Инструктора получали 74 рубля это было не мало. Но квалифицированного человека можно было только на временную работу пригласить. 

Когда ввели зимний сезон, то в основном альпинисты были. Они и на лыжах умели ходить, и знали как себя вести в снегопад. 

Здесь были всесоюзные маршруты, когда путевки распространялись по всему СССР. Сюда зимой попасть было невозможно. Только по большому блату или заранее как-то там. Путевки были недорогие, питание было отличное. Шеф-повар здесь была женщина, которая булочки пекла исключительно вкусные. Из всех закарпатских турбаз здесь была самая вкусная еда. А стоило это 2 рубля 50 копеек, кажется, какая то сумма не очень большая. Национальные блюда готовили очень вкусные.

В 1990-х начался развал, и уже зимой тут никого не было. База работала, содержали инструкторов, но люди не приезжали. Во времена массового туризма путевки распространяли через профсоюзы, а в 90-х профсоюзы уже сами начали дряхлеть и этим не занимались. А с 1985 года местное население начало выезжать за границу, это им помогало выживать, но туризм угробило окончательно.  И вот только последнее время лет 5-6 туризм понемногу возрождается. Но такого уже не будет, мы потеряли кадры.

А вы знаете, что эта турбаза горела! Где-то в 70-х ближе к 80-м. В новогоднюю ночь вышли туристы пускать ракеты. И ракета попала под козырек. Все же было деревянное, металлическим его сделали уже потом, когда восстанавливали после пожара. Пылала вся крыша, тогда все думали, что турбазе конец. Но быстро приехали пожарные и спасли ее.

Дмитро Дмитрович, теперішній власник турбази “Едельвейс”

Самі перші проекти готелю десь залишилися в Будапешті. Тут немає оригіналів ніяких. 

В 2002 році, як базу викупили, ми почали вже робити ремонт. До цього часу нічого тут ніколи не ремонтували. Номери всі були без удобств. Тільки в кінці коридору - туалети. Кімнатки всі з самого початку були такі маленькі. Вони ж для реабілітації угорських офіцерів будувалися. Будували все це місцеві наші, ось тут написані їх імена. Ми ще тоді цю інформацію про них збирали. 

Турбаза для такого населеного пункта як Ясіня це той об'єкт де постійно приходила молодь. Тут були танці, дівчата зустрічалися з хлопцями. Турбаза в радянський час кормила 700 чоловік на день. Тоді профсоюзи працювали, і туризм інакше було  побудовано. Хоча і зараз теж таке буває, он у Буковелі загрузка і зараз (мається на увазі під час пандемії) йде на рівні минулого року. 

• Як ви бачите можливий розвиток турбази?

• Ми назад будемо вертати. У нас є розроблені маршрути. До кризисних моментів у нас були кінні прогулянки, пішохідні маршрути, екскурсійні маршрути. Були маршрути по водопадах проїжджалися. Були легкі пішохідні - на кілька годин. Були більш складні - на кілька днів. Все це є. Просто потік туристів зменшився. Треба буде підтягувати інфраструктуру самої бази. Вона тепер потребує нових вимог. Ше 10 років назад ми могли легко конкурувати. А тепер вже треба будувати басейн. Є різні категорії туристів. І треба орієнтуватися на кожну категорію. Є прості номери, без зручностей. Частина таких номерів лишилась. Але ми робимо також номери із зручностями. Бо років 10 назад був попит тільки на дорогі номени. Все ж залежить від того, який у людей фінансовий стан.

Зазвичай дешеві номери беруть чехи і поляки. А українцям потрібні номери із усіма зручностями. 

Ми коли придбали це, будівля була в плачевному стані. В такому, шо ше кілька років і турбаза була б завалилася. Вже було прогнило все у задній частині. Ми все реконструювали. Всі майже комунікації ми переробляли, труби міняли. Опалення було раніше на вугіллі, а ми опалюемо тирсою. А вода іде у нас із джерела, проходить фільтрацію і доходить уже сюда. 

Ми завжди консультуємося під час ремонту з обласним відділом архітектури. Є науковці з університету Франка, які нам допомагають. З Іланюкком Володимир, З Пігуляком, Жигою - начальник департаменту архітектури області. 

Раніше я більше займався. Боя жив цим. А зараз я мушу розриватися, щоб це все утримувати. 

Авторка дослідження Євгенія Моляр

Фото - Наталка Дяченко

Дослідження здійснене в рамках проєкту Budapest Hotel Art Recidency

за фінансової підтримки Українського культурного фонду.